Новини

У ці березневі дні минає рік, як 21 березня 2024 року загинув  у автомобільній аварії Віктор Павлович Ткаченко.

А 6 червня минулого року помер вчений Філенко Анатолій Максимович.

І 22 грудня 2024 року помер Довбах Володимир Андрійович.

Згадує Михайло Юхимович Михалко, голова «Спілки порятунку Голосіїва».

Що я знаю про Ткаченка Віктора Павловича? Знаю дуже багато, бо був знайомий з ним з 1988 року. Мабуть треба колись видати про нього книжку.

Він був переконаним патріотом України, природолюбом, головою Святошинської районної в м. Києві організації  «Зелений світ», депутатом районної ради, працював в Українській народній партії, працював в Українській екологічній асоціації «Зелений світ», був головним редактором газети «Зелений світ».

Але, як людина-особистість, де б не працював, мав завжди і свою думку, яка не вміщувалась ні в які Статути і Програми. Багато людей його знали, з ним дружили, бо він все вмів і всім не відмовлявся допомагати  Я з ним завжди радився по проблемам з комп’ютером, телефоном, уточнював події, про які він писав у газеті. 

Ткаченко В.П. був чудовим фотографом, майстром звукопідсилення,  обслуговував багато мітингів і зборів. Віктор Павлович був талановитим поетом, на свої вірші писав пісні – всі вони змістовні, патріотичні і цікаві  Багато разів їздив з бригадами на фронт кацапсько-української війни як виконавець пісень, які виконував під свою гітару, якою чудово володів. Не перелічити  його заслуг у збереженні пам’яті про Василя Стуса, організації для цього і школярів і дорослих. Був турботливим батьком, виховував дітей патріотами і патріотками України. Всього і не згадаєш.

І як завжди буває за нашою українською традицією: людину по справжньому оцінюють лише тоді, коли її не стане. Його несподівана трагічна смерть оголила багато питань і змусила всіх, хто знав і співпрацював з Віктором Павловичем оцінити, якою потрібною для збереження природи  і зміцнення держави Україна був Ткаченко Віктор.

Похований на цвинтарі села Білогородка під Києвом.

Про Філенка Анатолія Максимовича. 11 червня 2024 р. в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області помер наш зелений друг і соратник Філенко Анатолій Максимович – вчений, кандидат біологічних наук.

Він народився 27 квітня 1940 року саме в тій Медведівці, що поруч із всесвітньо відомим глибоким розломом в земній корі, що заріс природою і зветься Холодний яр. Здавалось, що Анатолія Максимовича після Холодного яру вже не можна було чимось здивувати, і все ж він здивувався і закохався в природу на півдні Києва між Вітою Литовською (колись Чапаївка), Конча-Заспою, Ходосіївкою і Лісниками. Вона збереглася у максимально можливому стані. Саме цю місцевість обрали Київські університети для практик своїх студентів.

А секрет збереження природи полягав у тому, що Дніпрові повені через річку Сіверку заливали цю місцевість і люди не могли її освоїти під городи, бо вода стояла до середини літа. Анатолій Максимович не полюбляв «гучної» боротьби, якою займалась «Спілка Порятунку Голосіїва». Але, будучи членом Спілки, методично і постійно обходив кабінети ректорів, переконуючи у необхідності надання цій території природоохоронного статусу для її збереження. І це йому вдалося: у 1989 році був створений Державний ботанічний заказник «Лісники», площею 1111 га., зараз це - заповідна зона Національного природного парку «Голосіївський» (створений 27 серпня 2007 року). За цей екологічний подвиг люди вдячні Анатолію Максимовичу Філенку, пам’ятатимуть і згадуватимуть.

За 34 роки членства Філенка А.М. в «Спілці порятунку Голосіїва» відбулось багато подій і акцій в яких він брав участь і хотілось би, щоб у любителів природи склався повний портрет про цю видатну людину. Завдяки недоступності Заказника тут (це у Києві, у столиці!) зібралась практично вся фауна України крім ведмедів. Філенко переживав, коли, проводячи рейди по Заказнику, ми чули час від часу постріли браконьєрів, які вбивали тварин. В таких випадках Анатолій Максимович говорив як фізіолог, знавець будови людини: треба знаходити на посади єгерів порядних природоохоронців і дозволяти їм зловживати своїм становищем за умови, що вони надійно оберігатимуть природу від браконьєрів.

Філенко А.М. переживав, що йому не вдалося охопити всі території до Заказника. Наприклад болото площею 400 га., що прилягає з боку Ходосіївки. Родич Прем’єра Гройсмана отримав дозвіл на його осушення. Боляче було спостерігати, як над головами геодезистів повільно парить болотний лунь з двохметровим розмахом крил. Спроби підключити до захисту болота Всеукраїнську екологічну лігу Тетяни Тимочко, не допомогли, бо вузьколобе жлобство наших поводирів швидко не лікується. Влада залишалася глухою і сліпою до волань Філенка проти осушення болота, адже це осушення зашкодить заказнику, до якого прилягає болото.

Філенка обурювало ставлення місцевих органів влади, наприклад Ходосіївки до ДБЗ»Лісники». Вони претендують на освоєння земель заказника. Пригадується інспекція Спілки Порятунку Голосіїва проти порушень голови Ходосіївки. Сидимо в її кабінеті. Вривається співак Павло Зібров, і не знаючи хто ми, звертається до головихи: скільки можна чекати оформлення ділянки землі в лісі, адже я подарував школі комп’ютер! Філенку подобався цей співак, аж тут любов зразу пропала.

Ще один співак засмутив Філенка настільки, що він назвав його неукраїнцем - це Вакарчук, який виконав завдання міжнародних багатіїв і допоміг проштовхнути Закон про продаж української землі. Звичайно ж, не безкоштовно. Філенко назвав цей Закон «смерть створенню об’єктів природно-заповідного фонду» і зрадів, дізнавшись, що голова «Спілки порятунку Голосіїва» Михалко 16 червня 2021 року розбив броньоване вікно Верховної ради України, протестуючи проти прийняття цього Закону. Філенко був активним учасником боротьби проти замиву луків Конча-Заспи п’ятиметровим шаром піску для забудови і пройшов під палючим сонцем по цих пісках зі своїм фотоапаратом, знімаючи і записуючи голос, десятки кілометрів. Пригадую, як чоловік, продаючи мені 2 шкіряних портфелі, вихвалявся: аби ви знали скільки ці портфелі відносили доларів у Верховну раду за Конча–Заспу! Я поцікавився. Носив долари його квартирант із Ізраїлю, перед відльотом розповів і залишив портфелі. Філенко знав про це і дуже лаявся українською лайкою. Ніколи не чув я від Філенка кацапських матюків. З тих пір ображений Філенко підтримував мрію всіх зелених про велику повінь, яка віднесе побудоване до турецьких берегів.

Філенко був людиною багатогранною, якісним патріотом України, бо він все аналізував самокритично, прагнучи допомогти становленню незалежної України.

Наприклад, рідне село Медведівка народило Коліївщину. Вивчаючи подробиці повстання Філенко дійшов висновку, що українці робили кроки, яких можна було уникнути. А причиною є український характер, який підмітив неперевершений знавець українських душ М.В.Гоголь. У повісті «Тарас Бульба» він тричі повторює фразу «Та як скипіли козаки». Отакий характер – довго терпіти, а тоді спалахувати, а краще не терпіти, а вирішувати постійно і послідовно, не лінуватись,- тоді не треба буде спалахувати. Здібний до вивчення мов Філенко знав англійську, викладав за кордоном і розумів недосконалості української мови, викликані довгим зросійщенням і царськими заборонами. Тому переживав, щоб українська мова не барилася надолужувати прогаяне і розвивалась активно. Філенко вважав, що українською ідеєю є українська мова.

До останніх днів Філенко прагнув бути корисним, тому планував з Русіним Д.В. і Михалко М.Ю. відвідати ДБЗ «Лісники», щоб визначити, чому озеро Відро не включене до Заказника . Не склалось. Анатолій Максимович Філенко помер у рідному селі Медведівка, сидячи за столом з дорогими йому людьми. Царство небесне його праведній душі.

Про смерть Довбаха Володимира Андрійовича я дізнався випадково. Переглядаючи Всесвітню павутину, наштовхнувся на повідомлення пані Ганни – дочки про смерть батька і запрошення прийти на поховання. Це велика втрата для екологічного руху, бо Довбах був нашим ідеологом, найкращим знавцем природоохоронного законодавства, яке він постійно відстежував. Написав навіть свій варіант Земельного кодексу України, який був відхилений нашими матеріально стурбованими, неекологічними поводирями. Рятуючись від радіації 1986 року, Довбах вивіз сім’ю на Кавказ.

Коли повернувся до Києва, одразу підключився до боротьби «Спілки порятунку Голосіїва» за надання Голосіївському лісу  статусу Національного природного парку. Працюючи в Мінприроді  Довбах разом з нашим другом, заступником міністра Мовчаном Ярославом Івановичем, створили Комісію з проблем Голосієва і на державному рівні визначили межі створюваного Національного природного парку «Голосіївський». Довбах вважав педантично, що держава не має ігнорувати рішення, які сама ж і приймає – у держави відсутня чітка правова культура. Передбачаючи нищення забудовниками підкиївської природи – зеленого діаметру Києва, «Спілка порятунку Голосіїва» ініціювала розширення створюваного Національного природного парку «Голосіївський» на межі області до селища Витачів за Трипіллям – це 65 тисяч гектарів.

Цю ідею схвалив міністр Юрій Костенко і доручив начальниці Державного управління охорони природи  в Київській області пані Окіпній Валентині Володимирівні  зібрати погодження з землекористувачами. Володимир Довбах, маючи машину і досвід туристичних походів, швидко об’їхав усі території, включаючи 10 тисяч гектарів  лівобережжя Дніпра. Склали грамотний Проект створення Національного природного парку «Голосіївський» на землях області. І що зробила Окіпна – відмовилась виконувати розпорядження Костенка. Ця «героїня соціалістичної праці» вже була задіяна в схемах освоєння природи забудовниками. Через деякий час Окіпна була викрита на одержанні доларового хабара і, щоб уникнути в’язниці, звільнилась з посади. Але час був втрачений і збереження природи Київського діаметра не відбулось – багатії  усіх мастей  кинулись будувати тут маєтки. Але у Вікипедії, серед довгого переліку подвигів героїні соціалістичної праці Окіпної, про цей подвиг не згадується.

Якщо я складав якийсь документ, то Довбах його наповнював змістом щоб він був грамотним. Пригадую інспектора, який приймав Статут «Спілки  порятунку Голосіїва».  Після зауважень він все ж визнав: «А ви знаєте, що ваш Статут  дуже грамотний», і потиснув  мені  руку. Це була заслуга Довбаха. Коли у мене не було комп’ютера, документи «Спілки порятунку Голосіїва» складались і  друкувались на квартирі  Довбаха у Голосіївському лісі. Довбах не відставав від вже галопуючого технічного прогресу, завжди був озброєний знаннями про космічні координати  об’єктів нашого захисту, вивчав аерофотознімки  природи Києва, зроблені німцями під час війни. З Довбахом працювалось легко, тому що він був нашим однодумцем.

Пригадую, як легко він прийняв план «Спілки порятунку Голосіїва» по відродженню Києва:  

1. Населення Києва має складати не більше двох з половиною мільйонів мешканців.

2. Житлове будівництво в Києві має бути забороненим.

3. Зелені зони Києва мають бути збільшеними до таких площ, щоб Київ повернув собі звання найзеленішої столиці світу.

4. Споруди, які спотворили Київ, мають бути знесені.

Довбах тоді сказав: «Роботи буде багато, але алмазних пилок на все вистачить».  У студентські роки Довбах очолював Дружину туристів Української сільськогосподарської академії, знав природу, любив організовувати наші збори на природі. Що стосується зеленого руху взагалі, Довбах вважав його слабким, недостатньо  радикальним. Коли боролись проти забудови Києва, він казав: «А ви створили з висоток хоч одну Пізанську вежу». Недоліки  Довбаха – це недоліки  всіх зелених України - не залишають письмових Спогадів про своє життя. Пам’ятаймо, і шануймо пам’ять про Довбаха Володимира Андрійовича.

Голова «Спілки порятунок Голосіїва» Михалко М. Ю.