Новини

Мушу згадати дивного казкового персонажа, Золотого Зайця, якого в одній із публікацій я ототожнив із зінським щеням – своєрідним гризуном, що веде виключно підземний спосіб життя і вкрай рідко потрапляє на людські очі.

Інший претендент на прообраз міфічного Золотого Зайця виявився такою ж самою невидимкою. Це представник не дуже чисельної у видовому відношенні, але достатньо поширеної від лісостепу до пустель родини тушканчиків – земляний заєць (Allactaga major).

Земляний заєць є не тільки чемпіоном серед тушканчиків за своїми розмірами – до 26 сантиметрів завдовжки плюс такої ж довжини хвіст, увінчаний чорно-білим пухнастим «прапорцем», – а й найбільш північним і західним представником родини. Південь лісостепу, незаймані ділянки степу, напівпустелі уздовж Дніпра – ось де можна зустріти земляного зайця в Україні. Але зустріти суто теоретично, бо спостерігати цього виключно нічного полохливого звірка мало кому щастить.

Як і більшість представників родини, великий тушканчик має вкорочену спереду голову, приплюснутий ніс у вигляді п’ятачка, величезні як для такої істоти очі й довгі – до шести сантиметрів – вуха, що не утворюють при основі трубку. Передні лапки, якими гризун хапає їжу – насіння різних рослин, цибулини, рідше – комах, – маленькі й куці, а от задні кінцівки земляного зайця ідеально пристосовані для стрибання і викликають асоціацію з лапами кенгуру. Вважається, що великий тушканчик може стрибнути на два метри. Але хто і за яких обставин зафіксував цей «рекорд»?

Волосяний покрив нашого героя досить густий і м’який. Колір – від сіро-піщаного до червонувато-бурого. Тобто на звання Золотого Зайця він не зовсім тягне. Черевце – біле. Одне слово, «мексиканський тушкан», як казав Остап Бендер.

Нори земляний заєць робить трьох типів – постійні, тимчасові й призначені для зимової сплячки. Перші – досить складні й довгі, з кількома овальними входами-виходами, завбачливо забитими ґрунтовими «корками» або спеціально недокопаними твариною зсередини. Другі – простіші, коротші й часто-густо навіть не замасковані. А зимує тушканчик на глибині до 2–2,5 метра у печерці, знову ж таки старанно закритій зсередини землею. Прокидаються звірки у квітні, невдовзі паруються і вже в кінці місяця приносять потомство – 2–8 малят, але найчастіше – 1–4.

Судячи з класичного раціону земляного зайця, є всі підстави віднести його до розряду неабияких шкідників сільського і садово-паркового господарства. Він полюбляє збирати і їсти щойно посіяне або трохи проросле насіння баштанних культур – дині, кавуна, гарбуза. Не обмине й зерна злаків. Не менш бажаним делікатесом для великого тушканчика є цибулини тюльпанів та всіх лілейних рослин, а також бульби і кореневища інших квітів. Не відмовляється земляний заєць і від комах, хоча тваринна їжа не становить скільки-небудь значної частини в його раціоні. Отже, шкідник? Ні. Природного середо­вища в Україні для цих симпатичних звірків залишилося настільки мало, що вони давно вже забронювали собі місце в Червоній книзі. Шкоду баштанам і тюльпановим клумбам земляний заєць завдає, можна сказати, мізерну. Треба зазначити, природних ворогів у великого тушканчика практично немає. Тхорі, куниці, лисиці й сови являють для них певну небезпеку. Але просто фантастична обережність і передбачливість дає змогу земляним зайцям уникати небажаних контактів із хижаками. Справжній і єдиний їхній «ворог» – це тотальне розорювання так званих неугідь у зоні степу і лісостепу, де вони ще подекуди зустрічаються.

Микола ЦИВІРКО,
Газета “Природа і суспільство”