Новини

Публікуємо передрук статті із агенції «ЕКО-інформ». Без коментарів. Логічно поставивши запитання – а чи потрібен ліс українській владі?

Чи дійсно наш ліс «п’яний»? Чи це наше гірке похмілля?

Сучасну ситуацію у лісовому господарстві України характеризую лише фронтовими термінами – «напад», «ліквідація», «розгром», «оточення», «полон». Одним словом – «ВІЙНА». Можливо, як би це не цинічно звучало, лісова війна – це «логічно», навіть «правильно», бо вся країна перебуває у стані війни.

Хто ми без лісу? Якщо без персоналій – народ у тундрі або – пустелі.

Тяжко. Тяжко будь-кому (навіть собі) що-небудь сказати, прокоментувати чи довести прописні істини про справжнє місце лісового господарства України сьогодні. Будь-які аргументи безсилі, бо людський розум дуже верткий. Опускаються руки, закидаєш під три чорти ту кляту ручку, закриваєш із ляскотом ноутбук.

Голову ще можна кудись подіти, кудись сховати.

А серце?

А куди переселити цих моїх безкомпромісних мовчазних сусідів, шість старих дуплистих дубів «без віку, бо ніхто того віку не знає», які щоранку продовжують шуміти листям та шурхотіти гіллям у держлісфонді, за тином моєї хати, майже за вікном? Ніби шкребуть по душі. Ніби допитуються: чи ще не подохли, чи ще не здалися, чи не здулися захиснички, лісівнички-патріоти?

Де знайти пораду, як зберегти Ліс нашим онукам та їх діткам?

Щоб не прокляли нащадки.

Якось так і живемо. Жити ж мусимо. Але мусимо йти вперед.

Без брехні.

На землі мене тримає віра, що винен не ліс, не лісове господарство. Що покинуті вони державою напризволяще тимчасово. Тимчасово кинуті.

Тримається віра, що це не лише нам, лісівникам, болить голова про долю лісу. Як те гірке похмілля. Офіційний термін «п’яний ліс» дійсно існує та добре відомий лісівникам зі студентських років з лекцій шановних професорів. Ділянки дивного, аномально вигнутого та покрученого (буває – з відомих, іноді з невідомих причин), але живого лісу ростуть на різних континентах. Географія лісової «п’яні», (можливо – «танців»), широка – Крим, Польща, Скандинавія, Ірландія, Росія, Казахстан, Шрі-Ланка, Прибалтика, Аляска, Нова Зеландія… Сосна, береза, модрина, ялина… Вигнутий долею, він продовжує рости, демонструючи вражаючу стійкість, усупереч усім класичним законам лісівництва, зрештою іноді – всупереч природі. Продовжує, танцюючи, жити всім ворогам у пику. Напевно, і нам у тяжку годину потрібно брати з нього приклад.

Сучасну ситуацію у лісовому господарстві України характеризую лише фронтовими термінами – «напад», «ліквідація», «розгром», «оточення», «полон». Одним словом – «ВІЙНА». Можливо, як би це не цинічно звучало, лісова війна – це «логічно», навіть «правильно», бо вся країна перебуває у стані війни: нещодавно під час «хлібного перемир’я» на східному фронті загинуло ЧОТИРИ солдати-захисники нашої держави. Нагодували «мирним хлібом», бісові сепари. Маємо чотири молодих покійники. Чотири перекреслені долі, чотири горя у чотирьох сім’ях. Пішли з життя молоді солдати-захисники нашої Батьківщини. Нашої батьківщини. Тому пам’ятати про війну і боротися мусимо скрізь, не лише на багатостраждальному сході, не лише там, де гинуть та стають інвалідами наші. До речі, лісівники – також. Мусимо не забувати загиблих та покалічених ніколи і ніде. На заході, на півдні, на півночі. У центрі, на окраїнах. У селах та містах. У степах, горах, лісах. Але є велике «але». Війна війні – різниця. Війна під кулями і снарядами – одне: або ти, або тебе. Але ж ми у глибокому тилу! Кулі тут не свистять. Та замаскованих ворогів вдосталь. Все життя нас вчили: Ліс – стратегічне надбання держави. Відповідно – значення його для перемоги збільшується якраз у періоди воєн. Та коли цей Ліс дехто ставить у зручну для себе позу, стає не по собі.

Чого гріха таїти, переважну більшість інформації про сучасну ситуацію в країні «пересічний» громадянин отримує з «ящика»: телевізора, інтернету, радіо, тобто від «четвертої влади», у більшості випадків – за чиєюсь подачею, замовленням. Навіть під час серії останніх виборів більшість «електорату» проголосувала не за реальних людей-кандидатів, а за картинку, створену в ЗМІ. Мало хто мав змогу «помацати» живу істоту, від якої залежатиме твоя доля, як і доля країни та яка 5 (п’ять!) років буде використовувати результати вашого вибору.

Що вже говорити про наш «дрімучий ліс». Чого тільки не почуєш останнім часом від наших ЗМІ-їних ЗМІ про сучасну ситуацію у вітчизняному лісовому господарстві! Слухаєш, і з певним острахом, навіть переляком, розумієш, що маса всього цього не фільтрованого інформаційного дебілізму потрапляє у голови, пудрить отрутою мізки наших громадян. Пудрить свідомість громадян України, геть-геть далеких від істинних проблем віт­чизняного лісівництва. Задумуєшся, сахаєшся, бо навіть твої 49 років професійної співпраці з лісовим господарством країни не гарантують захисту власної свідомості від жаху і шоку.

Почалося це не вчора. Кілька років тому, маючи матеріали космічної зйомки частини Карпат, «екологи-патріоти» відмовилися від послуг професіоналів у розшифруванні матеріалу і видали на гора першу велику «сенсацію» про нещадне знищення карпатських лісів. До числа найбільших незаконних вирубок ввійшло озеро Синевир та гірські полонини. Це був лише початок.

А потім понеслось. Чого, для прикладу, вартує свіжа «інформація-бомба» з назвою: «В Україні за останні 10 років знищили 4 млн га лісів», яка з’явилась на порталах новин «Новости Украины», «Діловий Переяслав», «Ваші новини, НС/кримінал» тощо. Лишень замисліться, хтось тишком-нишком, у темпі, знищив майже половину українського лісу (нагадаю, загальна площа лісових ділянок України, вкритих лісовою рослинністю, становить всього 9,6 млн га). І ніхто, крім «патріотів», цього не побачив.

Та значно гірше, коли інформують суспільство привладні персонажі, від яких напряму залежить доля Лісу. Скажімо, міністр екології та природних ресурсів України О. Семерак на телеканалі «Прямий» розповідає нам про лісову галузь 2018 року: «…Стосовно зменшення чи збільшення лісів. Я поділюся з вами статистикою. За минулий рік Україна посадила приблизно 41 тисячу гектарів лісу, що десь там у сто разів менше, ніж зрубала. Плюс-мінус. Я, на жаль, не маю кінцевої статистики…». За хвилину пан міністр продовжує: «…Я був вражений, чесно кажучи, заскочений. В минулому році в Україні було висаджено нових лісів на території 31 гектар. Всієї України – 31 гектар. Ну це якщо би висадило маленьке село 31 гектар – це був би «респект» і «зачот», як каже молодь. А для всієї країни це катастрофа…».

Не знаю, як для країни, а для «заскоченого» міністра такий цифровий «плюс-мінус» – точно катастрофа.

Або інформація ще від одного нашого гаранта благополуччя лісової галузі України – «політика нової генерації», в. о. міністра аграрної політики та продовольства О. Трофімцевої. У її баченні доцільності існування профільного міністерства, а також його основних перспективних завдань слово «ліс» навіть не прозвучало. Наш гарант просто забув, що Ліс – стратегічний державний об’єкт, ресурс, який хтось колись «вкинув» до корзини аграріїв. І Ліс мусить мати власне майбутнє! Її ж хвилювало лишень одне – доля аграрного міністерства у Кабінеті Міністрів.

Спостерігається розгубленість на фронтах наших радикальних опонентів. Кекцівські друзі-вороги-патріоти терміново «меняют окрас», бо відчувають слабкість теоретичних підвалин. Затих антилісовий ґвалт. У критиці мисливства стали значно рідше згадувати покійного Фелікса Штільмарка, який був непросто завзятим полювальником, а й справжнім мисливцем. Може тому, що Європа рішуче виступає проти бездумної ідеалізації природи? Західні фермери активно голосують за посилення контролю над діяльністю хижаків, особливо – вовків, які завдають великих збитків. Барселона, Берлін, Рим та інші великі міста Європи вже тривалий час страждають від неконтрольованого нашестя диких кабанів, яких приваблює міське сміття. Свині, перенощики тяжких захворювань, кидаються на людей, корчують міську рослинність, нападають на свійських тварин, створюють ДТП. Ось чому хамелеонять наші хитрожопі «щирі друзі» – липові. Починають хитру кампанію перегляду та ліквідації деяких сумнівних об’єктів ПЗФ, які вже десятиліттями втратили свої не лише заповідні, але й природні функції і почали муляти око їм самим та їхнім патронам.

Війна продовжується у іншій площині. Плакатики з картинками «бідних звірюшок» та клоунадою невмілих лісорубів з тупими сокирами під дверима столичних контор – дитячий садочок у порівнянні з планами захопити під своє «природоохоронне» крило лісовий ресурс.

Та Господь з ними усіма. Історія розбереться.

Дуже добре, коли у системі з’являються нові молоді люди, які розуміють, тим більше – хочуть зрозуміти, що таке сучасні виклики, що майбутнє галузі – не лише електронний облік, дрони, штучний інтелект в кінці кінців, які розуміють, що запорукою достойного майбутнього може бути лише складна та чесна всесезонна праця, бо ліс – це цех під відкритим небом. Ми повинні берегти пам’ять про ті часи, коли лісове господарство у складі Кабінету Міністрів було гордістю країни.

Не варто винаходити велосипед, як не варто забувати вчителів, вчинки та позицію деяких наших колишніх керівників, на яких тримався авторитет галузі. У 1975 році група випускників лісфаку УСГА надумали гайнути на роботу на Далекий Схід – у Хабаровський «Лісопроект». Більшість з них вже побували на практиці у Забайкаллі, тож були зачаровані сибірськими просторами та безкрайньою тайгою. Написали заяви на ім’я Міністра лісового господарства України Лук’янова. Але Борис Миколайович нам сказав: «Спеціалісти лісового господарства потрібні Україні!». Це вже потім будуть всесоюзні розподіли молодих спеціалістів і коли їхати до Сибіру ніхто вже не хотів.

І ще. Початок 1980-х. У Городоцький спецлісгоспзаг Волині (спеціалізація – мисливство) на обласний семінар, який щомісяця, регулярно у одному з лісгоспів області проводив легендарний начальник обл­управління Дмитро Антонович Телішевський, завітав заступник Міністра Г. Конончук. Такі регулярні семінари, на яких раз на рік кожен з 11 лісгоспів області демонстрував свої річні досягнення, були показовими не лише для Мінлісгоспу України, але й для всього лісового господарства Союзу. На одній з рубок догляду у молодняках, де у вузьких міжряддях на трелюванні хмизів МТЗ ледь вміщався, замміністра звернувся до молодого лісничого: «Навіщо, синку, тут, у нашому цеху під відкритим небом, зайва механізація – коник справиться з цією роботою краще!» І, дійсно – краще. Запам’яталося на все життя.

Не варто скиглити та посипати голову попелом. Ми ж не безгрішні, бо живі. Але часом забуваємо, що лісівники, більше навіть, ніж представники інших професій, не мають права жити сьогоднішнім днем. Помилки лісівників вагоміші. Тож розберемося, чи ми дійсно, як сказав Сергій Плохій, професор української історії в Гарвардському університеті, перебуваємо перед «брамою Європи». Відповідно, Європа ще десь за «забором», а Азія – за нашими спинами. Мусимо розібратися: «Йдемо у Європу? Чи ми вже там, бо один з гіпотетичного переліку її центрів розташований на нашій землі».

Кажуть чужі люди (а, може – лестять), що українці входять у шістку (десятку) країн з високим інтелектом. То чому ж тоді живемо, як жебраки на паперті?

Чому забули, чому не наголошуємо щоденно, щогодинно владі, що лісове господарство мусить бути на особливому рахунку у бюджеті малолісної держави?

Чому мовчимо, що ліс – екологічний щит України, єдиний захист водних джерел – найдефіцитнішого ресурсу на землі?

Чому не використовуємо, як господарі, крім лісового, державний фауністично-мисливський фонд – рентабельний у більшості країн світу?

Чому втрачаємо вікові традиції та навички державної лісової охорони – основи порядку у лісових та мисливських угіддях країни?

Чому забули, що Ліс – колиска Природи, є основою естетичного виховання молодого покоління наших Громадян – майбутнього держави?

Чому? Чому мовчимо про все це? Чому?

Ігор ШЕЙГАС,
ДП «Степовий філіал
УкрНДІЛГА»,
“Лісовий і мисливський журнал”