Новини

“Навіщо вони це роблять?” – запитала мене моя подруга після своєї нещодавньої поїздки за місто, побачивши палаючий степ. Я пояснила їй, що таким чином люди готують свої сінокоси. А в самої серце кров’ю обливається, коли бачу подібну картину.

З недавнього часу я стала сільською жителькою й спостерігаю ці рукотворні степові пожежі кожного сухого вечора весь березень. Мешкаю я у північній окраїні області, і коли випадає поїхати до обласного центру, то із жахом дивлюсь у вікно потяга – вечорами горить уся область.

Я часто замислююсь над тим, що ми висловлюємо невдоволення з приводу чистоти наших вулиць і одразу ж кидаємо на газон папірець від морозива чи опалок; говоримо про екологію, а самі вивозимо до лісосмуг купи домашнього сміття; переймаємося з приводу чергового природного катаклізму і боїмося глобального потепління, але продовжуємо завзято палити осіннє листя. Така наша ментальність. Ми не думаємо про те, що від кожного з нас у природі щось залежить. Ми не вміємо жити в злагоді з природою.

Ось і весняні пожежі, на мій погляд, нічого доброго не приносить природі, а відтак і нам. Коли горить степ, повітря в усій околиці наповнене димом. Коли я спостерігаю за цим явищем вдень (з гіркотою спостерігаю, бо не можу зупинити), то досить добре помітно, як розпікається повітря. Вночі це взагалі жахливе видовище – за селом заграва пожежі. Односельці розповідають, що якось вогонь зі степу перемайнув на крайні будинки в селі, й пожежу ледве загасили. Але ж підпалюють степ не діти, не недбайливі туристи, а фермери та інші власники худоби з надією покращити свої сінокоси. Начебто стара трава заважає рости новій, а також власне процесу косіння. Про те, що відбувається з цією самою травою та з усіма її мешканцями, вони зовсім не замислюються. А шкода.

Я якось переглядала документальний фільм про лісові пожежі в Австраліїї і про те, як рослини й тварини пристосовуються до таких екстремальних умов. Але там пожежі пов’язані з кліматом і відбуваються регулярно протягом сотень років, що значно вплинуло на еволюцію видів. А в нас такі масові підпалювання сухої трави розпочались порівняно недавно, з тих пір, коли в країні було знищено колективне тваринництво. В радянські часи у кожному колгоспі утримувалось по декілька тисяч голів худоби, до того ж ще й приватники тримали скот. В якості пасовищ використовувались і культурні сінокоси, і невгіддя. До зими вся трава скошувалась і виїдалась худобою, ніде не залишалось навіть билинки. Палити було нічого. Але при цьому степові тварини виживали, звикаючи до такого фактора непокоєння, як домашній скот. А ось до палаючого степу наші тварини й птахи пристосуватися не можуть.

Палять траву, як правило, в сухий вітряний день (або частіше ніч, щоб ніхто не бачив підпалювача). А в період суховіїв вогонь розповсюджується з такою швидкістю, що за декілька годин вигорають десятки, а то й сотні гектарів степу. Вогонь не знає кордонів і не знає жалю. Гинуть березневі зайчата, які від природи мають інстинкт причаїтися при наближенні небезпеки. Гинуть ранні кладки птахів, у тому числі й мисливських видів, часто разом з квочкою, бо ж мати сидить до останнього в гнізді. Та навіть якщо вона й полетить, то з обпаленими крилами не надто далеко. В тому вогні зникають і рідкісні, інколи навіть червонокнижні, рослини Луганського степу. Я не спеціаліст у цій царині, але впевнена, що вижити в таких умовах досить важко. А от усілякий бур’ян на оголеній землі буяє, всупереч очікуванням „великих” агрономів і зоотехніків. Тим паче, коли підпалюють уже зарослі бур’яном ділянки полів, він узагалі не згорає. Але ж саме бур’ян заважає косінню. А тонколистяні злакові трави до початку сінокосу зовсім лягають. Влітку вони зберігають у землі вологу, а потім, перегниваючи, перетворюються на добриво.

Гинуть також і комахи, й мікроорганізми. І основна частина з них – корисні. Вони створюють родючі грунти. Та й узагалі всі живі організми та рослини – складові екосистеми, і зникнення хоча б одного з них порушує природну рівновагу.

Коли я переїхала жити до села, то була дуже здивована відсутністю дрібної мисливської дичини, а саме зайців і куріпок. Лисиць, як і кругом, дуже багато, тушканчики не перевелись. Це все норні тварини. А от зайців удається підняти лише в лісі, в полі їх немає. Але ж у часи колгоспів, як розповідають старожили, звіра тут було не злічити. Та й мисливців було більше, дичини добували багато. Я все намагалась знайти причину цього явища. Так, лисиця вибирає зайчат. Проте коли прийшла весна, я зрозуміла, в чому тут справа. Очевидно, що зайчата гинуть під час випалювання трави. Говорю про це, бо полюбляю полювання з хортами. Але душею вболіваю за все живе, тому й пишу про це. Можливо, я помиляюсь, хотілося б послухати думку спеціаліста з цього приводу. А коли ні, то хто допоможе нам зупинити це неподобство? Але ж воно гірше, ніж браконьєрство, і масштаби подібного процесу величезні. Встановити, чия це робота, неважко: чий сінокос знаходиться в епіцентрі пожежі, той і підпалив. Але „не спійманий – не злодій”, ось у чому проблема. Можливо, допоможе роз’яснювальна робота? Проте я дуже сумніваюсь. Але все одно не полишаю надії, що достукалась хоча б до чиїхось сердець і що мене підтримає кожен, хто має здоровий глузд.

Олена ХАЛМОШІ,
Луганська область,
“Лісовий і мисливський журнал”